Андрійко купається самозабутньо. Коли бачить іграшку, тут же тягнеться до неї, а я підтримую його. Він абсолютно не відчуває цієї підстраховки, але потребує в ній.
Іноді він намагається взяти дві іграшки відразу і не може схопити жодної. Іграшки розпливаються в різні боки, а він розбудовується. Він не розуміє, що все це час його тримали, щоб він не захлинувся.
Я намагаюся зловити його погляд і посміхнутися йому, але здебільшого він мене не бачить і хлюпається. Зрідка він випадково піднімає на мене очі і сам широко посміхається мені.
Але через секунду набагато більш важлива річ – бузковий краб – відволікає його, і він кидається за нею. Впевнений в тому, що йде сам, він в той же час надійно лежить на моїй долоні і зосереджено повзе до своєї маленької мети.
А іноді він просто ниє, але не може пояснити, що ж потрібно виправити, щоб йому стало краще. Мені здається, Бог також чекає нашого погляду. Нашого дорослішання. Нашої готовності вступити в діалог.
А поки ми плещемся, хлебаем воду, ганяємося за іграшками або, загравшись, ніяково падаємо, він просто незримо підтримує нас і дуже любить...
Добро — то, что нравится ЛИЧНО НАМ. Зло —то, что НАС САМИХ не устраивает
Через час на пороге Борькиной квартиры стояла пожилая строгая женщина....
This website uses cookies.