У дитинстві я думала, що серце синього кольору. Воно перекачує синю кров. Тому вени під шкірою сині.
Я була переконана, що у людей різна кількість пальців на ногах, кому скільки дісталося. І що люди похилого віку – це просто такий вигляд людини.
І дико боялася грому, вважаючи, що небо не витримує космосу і шматками падає на дому.
Моя перша любов – сусід по будинку з різнокольоровими очима. У нього завжди був з собою підручник астрономії, він знав з чого складаються комахи.
Кульмінація літа – зрілий кущ малини в старому саду, коли боляче, соковито, гостро і смачно одночасно. Виходиш з нього з подряпинами, але сита і задоволена.
А ігор – закопування в землю секретів. “Ти знаєш, де мій секретик? Хочеш покажу"?
Мама казала: "якщо хочеш, щоб з тобою дружили у дворі, винеси їм цукерки". Я брала цукерки і з'їдала їх сама, одна, сидячи на паркані. Головне, адже, подружитися з самою собою. Тато тоді мені здавався сильним і високим, а мама теплою піччю. Від них віяло щільною безтурботністю в дрібну квіточку. Боги ж.
А в дощ я завжди малювала каракулі зі змістом.
Якось хлопчик Саша подарував мені брошку у вигляді метелика-коробочки в дитячому саду. Вона була гладенька лакована.
Тоді я вперше відчула різницю підлоги.
Бути дівчинкою – це дивуватися.
Бути хлопчиком – це дивувати.
Зараз я думаю, що люди старіють тому, що перестають цілуватися, стрибати на ліжку і вірити в неможливе. З тих пір мало що змінилося. Грім і п'ять пальців на ногах – це дуже красиво. А секретики ми закопуємо досі, але тільки вже не в землю.
А глибоко в свої серце, легені і селезінку.
Ти знаєш, де мій секретик? Хочеш покажу?
© Валерія Лесонен