Я завжди була прив'язана до батьків, тому не залишалася у бабусь і в піонерських таборах. Перша розлука трапилася в шість років (видаляли гланди), але досі пам'ятаю ту безвихідь. Здавалось, у грудях утворилася діра, яку не в змозі заповнити ні розмальовки, ні іграшки, ні бесіди з такими ж бідолахами, скулящими під ковдрами. Годинами стояла біля вікна і дивилася на дорогу. Роздивлялася проведывающих, важку лікарняне хвіртку і старий горіх. Чекала...
Тепер не залишаю дочку, хоча чоловік періодично спокушає Стамбулом чи Парижем. На мій погляд Ейфелева вежа і Блакитна мечеть не стоять душевного спокою дочки.
У документальному фільмі «Джон», знятому ще в 1969 році, розповідається про молоду сім'ю, що живе в невеликому англійському містечку. Главу сім'ї, стрункого імпозантного брюнета, перевели на престижну посаду, а його вагітна дружина займається домом і півторарічним малюком. В одну з ночей у матері починаються перейми і Джона на час визначають в Будинок маляти. Здавалося б, що може статися поганого? Прекрасний догляд, смачна їжа, зручне ліжко.
Хлопчик провів без батьків дев'ять днів. Весь цей час камера пильно стежила за його тугою. Перші дні він стежив за дверима і здригався, коли та отворялась. Не випускав з рук вуличні черевики і робив всім «поки». Смоктав свій палець. З часом став відмовлятися від їжі. Від води. Від життя.
Папа відвідував його щодня і здавався незворушним. Гладко поголений в бездоганному пальто. Заглядав після роботи, смикав синівський потилицю і відкланювався, не звертаючи уваги на охрипшего Джона, уцепившегося в його коліна. Главі сімейства був потрібний відпочинок і повноцінний сон, а з мальцом одні турботи.
На шостий день Джон ліг на підлогу і обійняв ведмедя. На сьомий почав рвати від будь-якої їжі, не в змозі проковтнути ні крихти. На восьмий нескінченно кутався в своє домашнє ковдрочку, але тато, як і раніше, не втрачав самовладання. Підбадьорливо поплескував реву по спинці і поспішав до своєї вечірній газеті та чашці міцного чаю.
На дев'ятий день з'явилася мама. Весела, стрункіша, з святково завитим волоссям. Вона прийшла забрати Джона додому, а хлопчик, замість кинутися в обійми, гірко розплакався і відвернувся. Не міг пробачити батькам довгі дев'ять днів туги.
У житті бувають різні обставини. Деколи безвихідні. Але якщо маячить хоч якесь рішення, слід залишатися зі своїми дітьми. Адже навіть качки-крижні, бажаючі перезимувати на іспанському узбережжі, пташенят беруть з собою. Вовки, відлучаючи про вим'я, залишаються в норі, а не їдуть на кілька днів до подруг. Слони йдуть за своїми слоненятами по п'ятах, і тільки люди прагнуть відпочити від своїх нащадків.
Поки ми є для дітей усім миром, нам слід знаходитися поруч. З часом їх «всесвіт» вийде за межі батьківських обіймів, будинків, міст. Ось тоді відіспляться і одхекаємось.
Говоруха Ірина