Про просте людське щастя

У Івана померла дружина — Онюшка. Відразу.

Вранці встала подати сніданок. Він потихеньку сам зібрав та на роботу пішов, а в обід, прийшовши додому, побачив дружину в тій же позі на ліжку, що й вранці: руки під щокою складені човником, ноги підігнуті, і начебто спить, тихо так мирненько. Підійшов, помацав, а вона, матінка, захолола. Так і звалився мужик біля ліжка, і вив і гарчав, як дворовий пес.

Потім прийшли сусіди, похорон, поминки, і немає його Онюшки, з якої двадцять років отмыкали. Різно жили, більше добре, та й по-всякому бувало. А без неї туга люта. Увечері додому Іван пасе, а будинок на нього порожніми зенками здивовано дивиться. Поки піч топить, худобу управить, є і зникне. Молоко з хлібом похлебает, чайку сьорбне і до телевізора. А там долі людські, чужі, трохи забудеться Іван і спати. А у снах Онюшка, жива, бажана. Прокинеться, а подушка поруч порожня, і лише місячне світло по мостинам ковзає. Тошно мужику, тошнехонько. Друзі радять: присватайся до якої-небудь разведенке!

Немає у Івана бажання чужих приводити в будинок, де всі про його Онюшке нагадує. Ось жили ж, перебували, дітей Бог не дав. Худоба і кішки теж по господарці тужать. Як жити далі? А тут новорічні свята насуваються, радості ніякої.
Лежав якось Іван на своїй вдовою ліжку так придумав: а чи не забрати мене до себе тещу разом з Лидушкой, увечной сестрою Вони?

Ту ще в дитинстві п'яний батько понівечив, впустивши з ганку. Так вона і живе біля матері, кривенька і кособока. Заміж так і не вийшла, років-то вже за тридцять. Ще з ними старший брат з численним сімейством живе, заганяли бабцю з тіткою, ті вже місця собі не знаходять.
— А що? — думає Іван. — Вони рідні мені через Онюшку, і в будинку житловим запахне. Мені легше буде і їм спокійніше.
Покликав. Погодилися. Прийшли, зажили. Іван з роботи йде — у вікнах світло горить, худоба сита, будинок натоплен, щі да каша в печі нудяться.

Все, як у людей. Ліда по дому човником снує, ну точнісінько Оня. І голос схожий, і особою в неї. Іван інший раз і забуде, що Онюшки немає, а інший раз і покличе Ліду Онюшкой. Та лише посміхнеться, справа-то житейська.

А по селу поповзли чутки. Іван ще ні слухом, ні духом, а його вже одружили. Мужики підморгують, баби услід шепочуться: що, мовляв, краще не було?
А і не було! Та й не шукав, звик до Лидушке. Каліцтва не помічає, так одного разу вранці і прокинулися чоловіком і дружиною.

Теща — людина тямущий, каже:
— Живіть, живіть ви. Він. не повернеш, а жити треба.
Ось і живуть. Ліда добра, м'яка, куди Вона до неї. Оня запальна була, правда, швидко відходиш. Оня — Ліда, Ліда — Оня, ніби як одне. І заспокоївся мужик. Мужик, він як кіт: диван м'якше, шматок якнайсолодше, піч спекотніше — ось і щасливий.

А коли Ліда зізналася, що скоро батьком його зробить, Іван ледве з розуму від щастя не зійшов. Запізно, звичайно, в сорок років, але і радісно — буде на землі рід його продовжуватися.
Ліда ходила важко, боляче було дивитися, як скручує бідолаху токсикоз. Як ходить вона з величезним животом, перевалюючись, як гуска, з боку на бік. Особою змарніла, ноги, як колоди. А Іван не намилується. З роботи прийде, живіт її погладжує, припадає вухом, ну молодят та й тільки. Теща сміється, Ліда ніяковіє, а Іван радіє. До строку Ліду в пологовий будинок визначили, начебто двійню припустили, та й вік у породіллі завеликий.

Настав довгоочікуваний час, Ліда розродилася сама, без кесаревого. Двох дівчаток і хлопці выродила. Весь район гудів, все село тиждень пила, одних подарунків цілий Камаз привезли — все, від сорочечок до колясок. В газету сфотографували, медсестру приставили. Метушня! Радісна, щаслива метушня.

Іван щасливих сліз не приховує, такого подарунка він навіть у Бога не просив, так адже той сам здогадався, ощасливив мужика. Поспішає Іван з роботи, в дитячий писк, у запах пелюшок, до дружини своєю дорогою, до тещі золотий. Аж надто йому діточок купати подобається. Величезними своїми лапами він тримає рожеве тільце сина, і немає людини щасливішими його.
Ось воно, щастя людське, наздогнало мужика і накрила його з головою.

Автор Олена Дуденкова

Клуб батьківського майстерності