Моя мати була невдахою. Злий і скривдженої на життя. І все б нічого, але свою злість з приводу невдач вона вымещала на мені. Орала кожен божий день за кожну дурницю. За пляма на одязі. За три просыпанные крупиці солі під час обіду. А ось за порвані на вулиці штани мати била мене. Била жорстко, якщо не сказати жорстоко – тобто, не ременем по попі. А руками і ногами, куди потрапить. Я розумів, що мати озлобленна і нещасна. Терпів, шморгаючи носом. Мені було в ту жорстку пору від п'яти до восьми років, я в жодному разі не зміг би їй відповісти. Та й як? Не будеш же бити власну матір.
— Мам, а де мій тато? – запитував я іноді.
— Навіщо тобі тато? Я тебе що, не годую-не одягаю? Пашу, як проклята, ледве кінці з кінцями зводимо, а ти... — зло відповідала мати.
Ну, так. А я сіль просыпаю та речі рву і брудню. Відповіді на своє питання я так і не отримав. Хто був моїм батьком? Матері не щастило в особистому житті точно так само, як і в усьому іншому. Думаю, чималу роль тут грав її жахливий характер. Наприклад, в тому, що мати раз виганяли з роботи. Хто буде терпіти на роботу жінку з таким жахливим характером.
А потім з'явився він. Геннадій. Гена. Що він знайшов у моїй матері – незрозуміло? По-моєму, він просто теж був не надто успішним у справах, і навіть не мав власного житла у нашому місті. А у матері була яка-ніяка, а своя квартира – дісталася від бабусі. Мати в ту пору якось трималася за місце кухарки в заводській їдальні, а Гена працював у складальному цеху. Через тиждень після знайомства він уже жив у нас.
— Привіт, мужик! – потиснув мені руку своєю здоровою лапою. – Як тебе звуть?
— Саша. – соромливо сказав я.
— Ну, й молодець, Сашко! Не бійся. Я – Гена. В якому класі?
— У другому.
— Добре вчишся?
— Він добре вчиться. Краще б матері допомагав. – устряла мама.
— Вчися, синку. – неголосно порадив Гена. – В житті знадобиться.
І обвів поглядом стіни в нашій обшарпаної двійці.
Я саме тому і вчився. Я так жити не хотів.
Як-то раз, насипаючи насіння з пакету собі в тарілку, я просипав добру жменю на підлогу.
— Негідник! – закричала мати. – Я тільки підлогу помила. Ні чорта не робиш, так хоч не капості.
І відважила мені такого ляпаса, що я мало не пробив головою шафа, біля якого стояв. Гена, який пив чай, сидячи за столом, і підстрибнув від несподіванки ще тоді, коли мати заволала, стукнув кулаком по столу.
— Галю!
— Що? – принишклим голосом запитала мати.
— Нічого. Дай мені пряник, будь ласка.
Після цього ніхто не вимовив ні звуку, поки я не вийшов з кухні. Вийшов я не відразу – спочатку зібрав з підлоги все насіння в гробовій тиші. А коли вже був у своїй кімнаті, почув, що Гена голосно лається. Мені стало дико цікаво. Я, ризикуючи бути впійманим, пішов підслуховувати.
— ... щоб більше я такого ніколи не бачив! Як ти можеш? Та за що?
— Я втомлююся. – виправдовувалася мати. – Робота, дім. А він не поважає мою працю.
— По-перше, він – дитина! А по-друге, ти навчила його поважати твій труд? Ти взагалі приділяєш йому час? Чимось займаєшся з ним?
Мати мовчала.
— І як часто у вас це... відбувається?
— Та що ти, Геночка, що ти! Ну яке часто? Ну відважила пацану запотиличник зопалу, з ким не буває?
— Зі мною не буває. Я не б'ю тих, хто не може мені відповісти. Це низько.
Мені хотілося вбігти в кухню і сказати, що вона бреше! Що б'є вона мене часто! За все. А насправді за те, що не виходить у неї. Мої косяки лише привід. Але Гена так зворушив мене своїм заступництвом, що я не міг ні бігти, ні говорити – сльози грудкою стояли у мене в горлі.
— Галя, якщо ще раз таке станеться, я піду. Я не буду жити з тобою, з такою...
Мати клятвено запевнила Гену, що більше ніколи. Що вражає, вона стримала своє слово. А Гена з тієї пори сам почав приділяти мені час. Цікавився моїм навчанням, радів відмінним оцінками. Брав мене з собою на риболовлю – це був його улюблений відпочинок. Затіявши ремонт, Гена підійшов до мене:
— Саня, ти будеш допомагати? Або по навчанню зайнятий?
Я з радістю погодився допомагати. І дуже намагався все робити правильно. А Геннадій хвалив мене без кінця. Мені здається, що набагато більше хвалив, ніж я того заслуговував.
Коли ми закінчили кухню і милувався на діло рук своїх, я несподівано для самого себе запитав:
— Ти надовго з нами?
— Як піде. – знизав плечима Гена.
— Ясно. – з нескінченною гіркотою зітхнув я.
А Гена схаменувся, присів навпочіпки і зазирнув мені в очі:
— Я постараюся. Чесно.
— А я можу звати тебе батьком?
— Якщо захочеш – звичайно! Звичайно так, синку!
Я кликав його батьком. Спочатку невпевнено і тихо. Потім голосно і часто. Я полюбив Гену всією душею і ночами молився, щоб він затримався з нами якомога довше. Мабуть, хтось там нагорі почув мої молитви. Мати завагітніла, і вони з Геною одружилися. Я тоді страшенно злякався, що отримавши власної дитини, Гена не буде так любити мене. Одного разу вони прийшли з поліклініки – у мами вже був пристойний живіт і вітчим радісно оголосив:
— А у нас дівчинка буде! Я так щасливий. Повний комплект тепер.
А мати ласкаво попсувала мене по волоссю. Вона змінилася по відношенню до мене, коли знайшла жіноче щастя і зрозуміла, що щастя буде довгим. Гена не тільки став хорошим вітчимом, але й повернув мені мати.
Народилася Варя. І Гена дуже любив свою доньку, але до мене продовжив ставитися також, як раніше. Варка була цікавою. Агукає чогось там, посміхалася беззубим ротом і не вміла керувати своїми руками і ногами. Сестра росла здоровою і красивою. Я захищав її і оберігав. Іноді думав, що було б з матір'ю і зі мною, якби не з'явився в нашому житті такий ось Геннадій. Морок! Думати було страшно.
Варюхе було дев'ять, коли я поїхав вчитися до столиці. Школу я закінчив із золотою медаллю. Варя, яка ставилася до навчання з лінню, часто вислуховувала від батька:
— Бери приклад з Сашка! Хлопець знає, чого хоче. Намагається. А тобі б усе в телефоні сидіти.
Варя показувала Гені мову, а потім обіймала за шию, і він танув.
На пероні мати вчепилася в мене, ніби проводжала на війну.
— Мам, та ти чого? Я ж буду приїжджати!
— Прости мене, синку. Прости мене! Пробач за все! – і ревіла білугою.
Гена обняв нас всіх, і Варка кудись там приліпилася, хоча до цього фоткалась на тлі поїзда. Наобнимались, я сказав мамі на вухо, що вона найкраща мама на світі, і поїхав у Москву.
У Москві я поступив в університет і знайшов підробіток. Грошей не вистачало, але я збирав на подарунки своїм. Особливо чомусь хотілося порадувати Гену. Здавши зимову сесію, я поїхав додому на канікули. Подарував Варі красивий чохол на телефон, матері срібні сережки, а Гене – круті снасті для риболовлі. Вітчим просльозився.
— Даєш, мужик! Спасибі.
Увечері ми сиділи за столом, мати в честь мого приїзду наготувала різносолів. Гена викликав мене в кухню і неголосно сказав.
— Саня, тут така справа... з'явився твій батько рідний. Розумію, через стільки років. Але він поки в місті, залишив телефон. Мати була проти, але я взяв. Подумав, раптом ти захочеш...
Я приголомшено мовчав хвилину. В голові виникли не найрадісніші флешбеки.
— Мамо, а де мій тато?
І материн істеричний крик у відповідь. Гена чекав, уважно дивлячись на мене. В очах чомусь читалася тривога, в руці затиснутий листок паперу з телефоном. Я взяв папірець, пошматував і жбурнув у відро для сміття.
— Бать, ти з глузду з'їхав? Який ще такий рідний батько? Ти мій батько. Ніяких інших отців мені не треба.
Він знову заплакав, і ми міцно обнялися. Старіє батя... стає сентиментальним.
Ірина Малаховська